Мета. Ознайомити учнів з трагічною сторінкою нашої історії, виховувати повагу до учасників військових подій в Афганістані, розповісти про односельчан, що служили в Афганістані, віддати данину пам'яті полеглим воїнам-афганцям. 

СЛОВО ВЧИТЕЛЯ
     Найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Не злічити страшного невимовного горя у тих сім`ях, до яких прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, коханого, чоловіка. Жахлива трагедія, гинуло покоління, народжене у 60-х.    Ніколи не повернути тих, хто навіки залишився на війні, для кого вона ніколи не закінчиться. Не одним сивим пасмом закосичена ця дата — 15 лютого, день, коли нарешті в далекому 1989 р. закінчилась для народів колишнього СРСР десятирічна кривавиця трагічної війни в Афганістані. Посивіли до строку юні наречені і молоді дружини, чекання вибілило скроні батьків і коси матерів. І, здається, навіки крейдяний пил і пісок осіли в молодих чубах воїнів — інтернаціоналістів. 
    Сьогодні ми шануємо пам'ять тих, хто поліг в афганських ущелинах, та кланяємося тим хто прийшов з війни живим, хоча з пораненою душею. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, вони свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, вірили, що йдуть не воювати, а захищати. Офіційно це не називали війною, а всього лише воєнною політикою. Але ця компанія тривала майже 10 років і вимагала великих жертв. 
   Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни і пам'ятати, що і серед нас живуть люди, які в 20-30 років стали свідками й учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом,подвигом. Посивіли завчасно хлопці-афганці ще й донині йдуть у тривожних снах у бій, затуляючи від куль одне одного. їм досі важко повертатися до цих чорних сторінок у їхньому житті, та ще важче вирвати їх, знищити й забути.
     15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів - афганців.. Мені дуже хочеться, щоб поезії, розповіді про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав.
      Дедалі більше віддаляють роки від нас ту війну, але стоять обеліски, які будуть вічно нагадувати про тих, хто не повернувся до батьківської хати. Дорогою ціною розплачувались наші юнаки, ціною життя. 
                                                          Виступи учнів

Очі туманить ядуча сльоза, 
Руки скувала утома, 
Палить їй душу афганська гроза — 
Син не вернувся додому. 

В неї він був ясночолий, як світ, 
Сонячно так усміхався, 
Ще й двадцяти не було йому літ, 
Юним навік і зостався. 

Ясеночки! Синочки! Сини! 
Колосочки вкраїнського поля, 
Скільки ж вас не вернулись з війни ?
Скільки гибіє ще у неволі? 

...Роки летітимуть, мов журавлі, 
Та не полегшає втрата, 
Доки ходитиме по землі 
Мати солдата. 

 Засинають піски - 
 Невблаганно, пекучо і сухо, 
 А у флягах - ні грама, ні краплі води. 
 І прицільним свинцем 
 Звідусіль огризаються "духи", 
 Смерте, руку свою 
 Одведи, одведи, одведи... 

Їх немає вини - цих ошуканих юних Іванів, 
що орошують кров'ю сипучі і згірклі піски. 
Їм нема що робить 
В цім далекім, чужому Афгані. 
І за що побратими кладуть українські кістки? 

Це нам болить за мертвих, а хто вижив –
Про біль ще скажуть правду, хай гірку.
Й здригнуться телевежі щонайвищі,
Й солдат підніметься в терновому вінку.

Поставте скибку хліба на стакан   
І голову схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,  
Чиї він душі зранив і скалічив.

СЛОВО ВЧИТЕЛЯ

   Воїни-афганці… Ми тепер називаємо їх по-різному: інтернаціоналісти, ветерани. А цю війну називаємо помилковою. 66 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Проте вони не знали, що їх онуків також будуть називати ветеранами.
   Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятами ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну. Так, ми повинні розуміти їх.  Нехай же наша виховна година не закінчується і після дзвінка. Прийдіть додому, розкажіть про почуте своїм батькам, сусідам, однокласникам, бо про це повинен знати кожен, про це повинні пам’ятати всі.