ЛІНІЙКА-РЕКВІЄМ НА ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 рр. в УКРАЇНІ (2012)
Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмисле своє минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, Час руйнувати і час будувати, Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання. Пекельні цифри та слова У серце б'ють, неначе молот. Немов прокляття ожива Рік тридцять третій... Голод... Голод...
У 1933 р. був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили.
Україна… Трупний сморід і апокаліпсичні картини, співмірні хіба що з картинами Страшного Суду…Над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху.
Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти…
Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся…. І ми ходимо по цій землі сьогодні. Ми - єдині спадкоємці всього, що було. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії.
Хто знав, хто вів смертям і стратам лік? Де фільм, який би показав нам голод? Отой проклятий 33-їй рік, Який співець поему склав про голод? Чи розповів, як то людей в наш вік Крушив і чавив пролетарський молот? В скількох кровях, купуючи той герб, Жнива справляв на людській ниві серп?
А люди біднії в селі, Неначе злякані ягнята, Позамикалися у хатах - Та й мруть… Сумують комини без диму, А за городами, за тином Могили чорнії ростуть. Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину і засипають Без домовини. Дні минають. Минають місяці. Село Навік замовкло, оніміло, І кропивою поросло.
Село, як мертвий старець, у струпах. Собак пожерли у жаху німому, Ридає горе в білих вишняках, І тягнуть шкапи дві гарбу знайому Із трупами на звалище у яр. Чиясь рука з полудробка звиса, Мов хоче землю пальцями торкнути. Розсипалась матусина коса Й дитячі ніжки рогачем зігнуті. Волосся сивим ніби сповива, А над проваллям чорне вороння На тризну жде з кровавими дзьобами.
1932-й рік… Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно і почали забирати з домівок усе, що знаходили. Шукали хліб усюди - розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Так насувався голод.
Найстрашніше почалося весною 1933 року. Закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду. Люди їли все, що можливо було жувати.
Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Вимирали цілі родини, люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство.
Про Нього й Неї згадувать несила. Грицьку одбило ноги на війні… Отож Оксана день у день носила Його і до колбуду, й до рідні. Та якось… Ледь живі узріли Гриця: Сам викотивсь, як пень, через поріг. Нажерся й виліз на осоння гріться, Вчинивши нишком людоїдський гріх… Над морем Чорним чайка голосила. І в берег бились хвилі день при дні: «Нема Оксани, що Грицька носила, - Нема… ані на лаві, ні в труні…».
Звали її Параскою. Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, і до ранку всі померли. Спіте, діти, спіте, любі. І не просинайтесь. Вже не буде мучить згуба. Забере вас пташка райська. Спіте міцно, спіте, діти. Янгол Божий на порозі. Вже не буде їсти хтітись. І не будуть пухнуть нозі. Натопила маковинням, Затулила лядку й комин. І в тумані темно-синім Заспівала колискову.
На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні 1932 - 1933 роках оголошую хвилину скорботи.
Сьогодні поширена думка, що говорити про голод - це озиратися назад, це блукати десь серед могил. Озиратися у минуле треба кожному. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу.
І ще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Гинули працьовиті самостійні хазяї. Всі здібні, талановиті, здорові духом і тілом, які мислили і протестували - все це винищувалося з корінням. Сьогодні запалимо свічки та пом’янімо усіх. Не їм це потрібно, а нам.
Хай ця гірка правда, народжена після десятиліть безумства, ляже першим наріжним каменем у підмурах всенародного пам'ятника трагічної історії українського народу Голодомор 1932 - 1933 рр. - страшна трагедія в історії нашої держави. Голодомор забрав мільйони людей. Невідома навіть точна цифра. Щоб не повторилися такі події, ми повинні знати і пам’ятати про них.
Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом-геноцидом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.
Боже великий, всевладний, Яви нам свою могуть, Дай розпізнати правду, - Праведників не забудь. Дивляться в твої очі, Мільйони скатованих душ. Пригорни їх, посели на спочинок, Та їхнього сну не наруш! Заступи нас і нашу державу Од кривавих, лютих негод. Всі ми - сущі, усопші, прийдешні - Твій пшеничний, безсмертний народ.
Для музичного супроводу використані: композиція Мирослава Скорика "Свіча" та пісня "Свіча" Оксани Білозір.
| 